Просимо учнів, учителів шкіл розміщувати інформацію про ветеранів участь їх у Великій Вітчизняній війні членів їх сімей, фото із сімейних архівів, зроблені під час війни, розповіді про зустрічі з ветеранами війни та фоторепортажі про «Уроки Мужності», публікувати власні реферати, науково-дослідницькі роботи, літературні та мистецькі твори, присвячені Перемозі, ділитися враженнями від переглянутих фільмів і прочитаних книжок на воєнну тематику
Похід – експедиція членів історико – краєзнавчого гуртка Івахнянської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів під час літніх канікул 2009р. (автор Калашник Ю.М.)
Репетій ( Макарова) Тетяна Олексіївна народилася 31 грудня 1927 року в с. Койбино Вишегорського району Вологодської області. На війну пішла вільнонайманою в 1941 році у 14 років, бо дуже хотіла їсти, а солдатам давали хліб. Спочатку потрапила в Мурманськ, а потім у Західну Україну, де охороняла склади із боєприпасами. Пройшла всі європейські країни, Перемогу зустріла у Австрії, де залишилась працювати у військовій аптеці.
Зустріла там українця Василя Івановича Репетія, жителя с.Степівка Монастирищенського району Черкаської області. Одружилися в Австрії, а переїхали жити в Україну. Виростили три дочки: Ніну, Віру і Надію, мають 6 онуків, 4 правнуків. Тетяна Олексіївна має такі нагороди: орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, орден „За мужність” медаль Жукова, медаль „Захиснику Вітчизни”, пам’ятний знак „50 років визволення України” і інші ювілейні нагороди. Кравчук Т.М. вчитель історії Степівського НВК
Твір про родину Пастушенків з с.Бачкурине, зокрема про Пастушенка Григорія Макаровича, дідуся, який приймав участь у трьох війнах. Твір написала учениця 7 класу Бачкуринської ЗОШ І-ІІІ ступенів Пастушенко Марина
ПАНАСЮК Олександр Мефодійович, 1921 року 13 червня народився в с. Степівка в бідній селянській родині Панасюка Мефодія та Лукії. Мефодій загинув у далекому й холодному Сибіру, захищаючи Радянську владу. Залишившись молодою вдовою, Юхима дуже бідувала, ледве зводила кінці з кінцями в постійному голоді та холоді. Напевне таке життя примусило її прийняти приймака Їґона, якогось ланця без роду і племені. Від нього народила дочку Тетяну. Страшного голоду 1933 року сім’я не витримала – померла Юхима та Тетяна. Їґон тримався довше., але згодом помер і він. Залишився дванадцятирічний Сашко сам – наодинці зі страшним світом. Його, опухлого від голоду, ледь живого, забрали з пустої хати та помістили, з такими ж сиротами, в колгоспний „патронат”, де їх утримували, одягали, навчали в школі аж до повноліття за рахунок громади. До речі, всі діти-сироти навчались досить пристойно. Сашко був хлопцем непосидючим, бешкетливим, веселим, прекрасно грав на гармошці, балалайці, гітарі, барабані, а значно пізніше, вже в 60-х роках, грав на трубі в духовому оркестрі. В 1968 році я спілкувався із старим учителем Іваном Михайловичем Рябцуном, який в ті роки працював вихователем у тому „патронаті”. Він мені й розповів про батька – „каким он парнем был”. Але все це никне перед тим, чим сам Бог наділив молодого хлопця. Так, це дійсно був дар Божий – почерк. Серйозний, не по роках, з таким красивим почерком (дійсно писарським) він працював на посаді секретаря сільської Ради, до 8-го жовтня 1940 року. А третього жовтня, цього ж таки року, він розписався з ЧВЕРКАЛЮК МАРИНОЮ і восьмого жовтня 1940 року був призваний до Червоної армії.
Служив Олександр у м. Псков у 16 стрілецькій дивізії 8 армії, пізніше Північно-Західного фронту, радистом начальника артилерії дивізії. Брав участь в боях. Одного разу, а це було 25-го серпня 1941 року в районі м. Таллінна, батарея потрапила в оточення і виникла загроза повного її знищення. Шифрувальник загинув. За усним наказом командира батареї ст. лейтенанта Козакова радист вийшов у ефір відкритим текстом. На допомогу оточеній батареї прийшов полк. Батарея і люди були врятовані, але радиста, який вийшов у ефір відкритим текстом, через годину після виходу з оточення, польова „трійка” засудила до розстрілу… Пізніше батько розповідав, правда з дуже великою неохотою, про свій стан, коли його без пояса поставили під кущем, зачитали вирок та НКВД-ист навів у голову наган. Єдине, що він запам’ятав – це отвір ствола, збільшений до півнеба. Ні одного звуку більше не чув, нічого, крім ствола, не бачив… Не чув і не бачив, як політрук Каратаєв, вийшовши з санроти, де йому робили перев’язку, крикнув, що в ефір відкритим текстом наказав вийти командир батареї, який через кілька хвилин загинув. Виконання вироку відклали і призначили нове розслідування. А через два дні Талліннську базу почали вантажити на кораблі для евакуації в Кронштадт. Їх було 42 тисячі, які залишилися живими в тій страшній битві за Таллін. У Ленінград через кілька днів їх прибуло 18 тисяч. Але серед них мого батька не було. Корабель, на якому він плив, був підірваний і він, батько, був викинутий вибухом у море з страшною травмою обох ніг. Опівдні 29-го серпня його підібрав підводний човен, що останнім залишив Таллінський рейд і піднявся на перископну глибину в районі потопленого корабля. З човна командир помітив солдата, який був на рятівному кругові і ще тримав голову над водою (був живий)! Забрали у човен, надали допомогу, привезли в Кронштадт, потім – у Ленінград. Ось як описують ці події історики: Три недели продолжалась оборона Таллинна: 10-й стрелковый корпус 8-й армии, подчиненный Командующему флотом адмиралу Трибуну, отряд морской пехоты, сформированный из личного состава кораблей , полк латышских и эстонских рабочих, поддерживаемые артиллерией кораблей и авиацией флота упорно отстаивали столицу Эстонии и базу флота. Ожесточенные бои на подступах к городу продолжались до 27 августа, но силы были не равны. Против защитников Таллинна противник сосредоточил четыре пехотные дивизии, усиленные танками, артиллерией и авиацией. Начался обстрел кораблей артиллерией и минометами. Корабли вышли от причалов на внутренний рейд, а потом на внешний. К утру 28 августа была завершена посадка людей и погрузка оружия и снаряжения на боевые корабли и транспорты. Задачей перехода была эвакуация войск и кораблей из Таллина при минимальных потерях. Условия перехода были тяжёлыми. Оба берега Финского залива уже были в руках противника. Против конвоя действовали курсанты бомбардировочной школы Люфтваффе. А советская истребительная авиация, потерявшая свои аэродромы в Эстонии, была перебазирована под Ленинград. Таким образом корабли остались без прикрытия с воздуха. Советские самолёты имели ограниченный радиус действия, но по своим техническим параметрам не могли покрыть расстояние Ленинград-Таллин. Из-за промедления при эвакуации гарнизона Таллина противник успел блокировать позиции кораблей Балфлота, перегородив узкий залив между Коткой и мысом Юминданина. Советским командованием был выбран в Финском заливе только один фарватер - центральный. Выбор был основан только на том, что гигант крейсер „Киров” не мог пойти по фарватеру, имеющему меньший резерв глубины. Вся операция, на самом деле, как оказалось, состоит в защите крейсера Киров, потеря которого грозила адмиралу Трибуцу трибуналом. На прикрытие крейсера были брошены и без того малочисленные тральщики и эсминцы. Утром 28 августа боевые корабли и транспорты под огнём артиллерии и миномётов вышли на внешний рейд, но быстрого продвижения не получилось из-за штормовой погоды (сильный, семибальный ветер с северо-востока). Только во второй половине дня погода улучшилась, корабли начали перестраиваться в походные порядки. Корабли не успевали расстреливать мины, подсекаемые параванами и тралами, не успевали отвернуть от внезапно появлявшихся на их пути мин и подрывались. На минах погибли тральщики "Краб", "Барометр", подлодки "С-5" и "Щ-301", эсминцы "Артём", "Володарский", "Калинин", "Скорый", "Яков Свердлов", сторожевые корабли "Снег" и "Циклон".
Переход из Таллина в Кронштадт - это переход сквозь минное поле, без прикрытия и разумного руководства. Любые разумные действия и инициатива капитанов противоречили полученному приказу, обрекавшему корабли на верную гибель.
Всего до Кронштадта добрались 112 кораблей, 23 транспорта и вспомогательных судна.
Во время перехода погибли 15 кораблей (5 эсминцев, 2 подлодки, 2 сторожевых корабля, 3 тральщика, канонерская лодка, сторожевой катер и торпедный), 51 транспорт и вспомогательное судно. Людские потери посчитать гораздо сложнее. Официальная цифра - более 20 тысяч человек, но это количество, которое подлежало учёту - военнообязанные. А какое число гражданских лиц эвакуировалось из Таллина - неизвестно, так как эвакуация осуществлялась стихийно. Из примерно 42 тысяч участников эвакуации достигло Кронштадта (в том числе вплавь) - около 18 тысяч человек.
Оборона Таллинна, 5-28 августа 1941 года
Госпіталь № 1444 розміщався поруч з Піскарьовським кладовищем. Тут батька лікували до 25-го грудня 1941 року. Врятували його ноги від гангрени молодість (20 років!) та солона морська вода. В грудні літаком перевезли у Вологодську область, а через місяць в м. Кемерово, де пролежав до 30-го червня 1942 року. А з цього дня аж до 15-го лютого 1943 року перебував у Чкаловській області – проходив реабілітацію. 15 лютого 1943 року його знову мобілізували на службу в табір німецьких військовополонених. Служив він у цьому таборі до 13-го лютого 1946 року і за станом здоров’я був звільнений у запас. Десь у кінці лютого 1946 року мене підвели до незнайомого дядька у військовій формі: „Це твій батько”… Мені він подарував справжнісінький кишеньковий годинник на ланцюжку. Через два дні я годинника розібрав, а скласти назад – не склалось… – 4,5 роки „майстрові”. Але мати живого батька в такому віці – справжнє щастя, адже не всі мої ровесники діждались своїх батьків із війни. Та уявіть висоту мого задертого носа вже в 7 років, коли на нашому подвір’ї появилась нова-новісінька автомашина, яка так чудово пахла бензином та виблискувала свіжою фарбою. Це була півторатонна ГАЗ-АМ, яку батько пригнав у колгосп з Вінниці і почав працювати на ній. Безперечно, досить часто я з ним їздив, а через певний час вільно вправлявся з кермом автомобіля, сидячи в батька на колінах. Пізніше він працював продавцем у магазині, а потім – трактористом, завклубом, секретарем сільської ради, грав у сільському духовому оркестрі (перший корнет).
На фото: зліва – музиканти – Панасюк Олександр Мефодійович – керівник оркестру, Давидюк Василь Михайлович, Кравчук Прокіп, Терещук Іван, Бондар Федір. Другий ряд: баси – Давидюк Іван, Бондар Дем’ян Прокопович, Побережець Андрій Панасович – баритон. За бубном – Товарніцький Іван Силович.За Давидюком Василем виглядає Аргат Петро Андронович, за ним – Бондар Олександр, я та Чверкалюк Юрій. Користувався повагою односельчан. Його поважали за послідовність, акуратність у роботі, особливо в бухгалтерській. Десь у 1959 році в Монастирищі організували такі собі „змагання” на „в кого кращий почерк”. Серед доброї сотні претендентів батько не залишив шансів нікому – виборов перше місце. Помер у 1991 році. Панасюк Анатолій, син.
ЧВЕРКАЛЮК (НЕМИРОВСЬКА) КАПІТОЛІНА КУЗЬМІВНА, 1914 року народження. Під час війни, разом з іншими жінками переховувала єврейську дівчинку і про це не не знали навіть рідні. Уже по війні, будучи дорослою, ця дівчина приїхала в село, розшукала хату, де переховувалась... Ще пізніше імена Капітоліни Кузьмівни та ще двох жінок були занесені на Стеллу пам’яті в Єрусалимі як „Праведники народів світу”. Нагадаю, титулом «Праведники народів світу» держава Ізраїль відзначає не-євреїв, які під час Голокосту ризикували життям задля порятунку євреїв та членів їхніх сімей. Відзнака запроваджена 1953 року рішенням Кнесету разом із заснуванням Яд ва-Шема – Національного меморіалу жертвам Голокосту. Особа, відзначена як Праведник народів світу, отримує в нагороду іменну медаль, почесний сертифікат і право додати своє ім’я до написаних на Стіні Честі в Саду Праведників у Яд ва-Шемі в Єрусалимі”. Ось як описана ця подія в документі Яд ва-Шема: Балюк Евдокия Чверкалюк Капитолина Бондарь Клеопатра Евдокия Балюк, вдова, жила с тремя маленькими детьми в селе Княжики, Черкасской области. Начиная с января 1942-го года, она укрывала у себя в доме Викторию Винокур - знакомую еврейку из близлежащего городка Юстинград (нынешняя Соколовка Жашковского района). Тремя месяцами раньше, в октябре 1941-го года, Викторию отправили в рабочий лагерь в Гайсин, где она попала в дорожно-строительную бригаду. Когда работы близились к завершению, Виктории удалось бежать, и она отправилась пешком в направлении Юстинграда, где остались ее дети и родители. Она добралась до дома Евдокии и попросила ее отправиться в Юстинград вместо нее и попробовать разузнать что-то о ее семье. Вернувшись, Евдокия рассказала, что вся семья Виктории, за исключением 10-летней дочери Марии, была отправлена в поселок Цибулев, где впоследствии все они были убиты. Поначалу Марию прятала одна украинка, которая потом отказалась от девочки. Женщина взяла Марию в деревню Цебермановка (сегодня Степовка), Монастырищенского района, а потом бросила ее. Мария нашла работу помощницы по хозяйству в доме одной крестьянки, но и та вскоре выставила девочку за порог, сказав: «Ты еврейка, и я не хочу подвергать себя опасности из-за тебя». Мария собиралась покинуть деревню, но тут ей посчастливилось встретить еще одну крестьянку – Капитолину Чверкалюк, которая пригласила девочку остаться в своем доме. Капитолина никогда не расспрашивала Марию об ее прошлом, однако вскоре секрет был раскрыт, так как во сне она говорила на идиш. Чверкалюк ничего не сказала, однако, опасаясь, что ее дети слышали ночью Марию, подыскала дня нее другое убежище у своей знакомой Клеопатры Бондарь, также жившей в Цебермановке. Бондарь, к тому времени вдова, страдала сильным ревматизмом, и ей требовалась помощь в присмотре за детьми. Мария вела хозяйство, пока Клеопатра не пошла на поправку, но и после ее выздоровления осталась в доме вплоть до освобождения региона весной 1944-го года. Однажды Марию узнала на улице одна из бывших соседок по Юстинграду, которая поспешила рассказать Бондарь о том, что девочка - еврейка. Однако это никак не повлияло на доброе отношение Бондарь к Марии. После войны Виктория отыскала свою дочь, и они поселились в Умани. Мария не виделась со своими спасителями до 1999 года, когда впервые после войны посетила Степовку. 29 марта 2000 года Яд ва-Шем удостоил Евдокию Балюк почетным званием «Праведник народов мира». 28 ноября 2000 года Яд ва-Шем удостоил Капитолину Чверкалюк и Клеопатру Бондарь почетным званием «Праведник народов мира».
